Проблеми сімейного виховання завжди привертали увагу педагогічної науки, адже сім’я – один із найважливіших виховних інститутів, значення якого для особистості важко переоцінити. Сьогодні сім’я переживає серйозні труднощі, що значною мірою зумовлено кризовими явищами, притаманними українському суспільству в цілому, що негативно позначаються на внутрішньо сімейній атмосфері, знижують дієвість виховної функції сім’ї, вносять далеко не завжди педагогічно виправдані зміни в її зміст, призводять до того, що сімейне виховання стає об’єктом критики з боку держави, яка вимагає підвищення відповідальності батьків за виховання дітей.
Розвиток особистості у сім’ї відбувається як органічний процес, усі складові якого тісно пов’язані між собою, перебувають у постійному взаємозв’язку та взаємодії. І сімейне виховання розглядається як діяльне спілкування у системі „батьки-діти” та їх співробітництво у контактах один з одним. За таких умов формування особистості дитини відбувається шляхом її самодіяльності через педагогічні впливи з боку дорослих членів сім’ї, що діють на неї.
Тонкого уміння, постійного самовдосконалення вимагає і складний процес виховання дітей, коли дорослий разом із дитиною начебто заново освоює світ, пізнає оточуючих. Нетворчий підхід до цієї складної і досить важливої справи, невміння, а іноді й небажання вникнути у потреби дітей породжує добре відому проблему поколінь, а іноді обертається значними втратами для обох сторін.
В сучасних умовах необхідно шукати такі педагогічно зумовлені підходи до розв’язання проблеми сімейного виховання, які забезпечували б орієнтацію батьків на дитину як на особистість, надавали б можливості для її гармонійного розвитку, враховуючи при цьому індивідуальні особливості.
У сім’ї відбувається процес соціалізації дитини, що передбачає різнобічне пізнання маленькою людиною оточуючої соціальної дійсності, оволодіння навичками індивідуальної і колективної праці, прилучення до національної і вселюдської культури.
Сімейне виховання засновується на емоційному, інтимному характері відносин, виявляється в глибокій кровній любові батьків до дітей і дітей до батьків. Байдужість батьків, які не задовольняють прагнення дитини до спілкування, до спільної емоційно забарвленої і значущої діяльності, призводить до затримки соціального розвитку особистості, тобто гальмуванню засвоєння нею норм, правил, звичок, соціальної поведінки і навіть до формування її асоціального характеру. Це зумовлено тим, що внутрішньо сімейні взаємини виступають для дитини першим специфічним зразком суспільних відносин, до яких вона залучається вже з перших днів появи на світ, і які мають значний вплив на формування загальної моделі її життя в майбутньому.
Загальновизнано, що сім’я володіє значним природним потенціалом щодо виховання. Це певною мірою зумовлено наявністю можливостей спиратися на виховну силу традицій, інтенсивністю або „циклічністю” повторення „виховних ситуацій”, плеканням сімейних цінностей. Саме родина покликана розкрити дитині простір людських особистісних почуттів: співпереживання, співучасті, пошанності, допомоги, підтримки, любові, відданості, працьовитості. Лише у родині індивід народжується, зростає, соціалізується, гуманізується і стає культурним членом людського співтовариства. У родині закладаються гуманістичні основи особистості, її моральні чесноти. Тут зберігається і пошановується рідна мова, свобода, подружня вірність і любов, знання роду, збереження його честі, взаємини між рідними, родичами, піклування про дітей і старших, родинна побутова культура, гостинність, культ предків, родинне звичаєве право, демократизм стосунків, розвиток самостійності та ініціативи.
У більшій мірі, ніж звичайна сім’я, розлучена сім’я виступає як „постачальник” педагогічно запущених дітей.
Коли одна мати або батько виховують дитину, необхідно:
- свій вільний час проводити з дитиною, наблизити її до себе без моралізації, без погрожувань і покарань;
- привчити дитину допомагати у веденні домашнього господарства, вимагати від неї самостійності;
- не піддаватися спокусі забезпечити дитину всім тим, що мають інші діти; дитина повинна привчитися обмежити свої потреби;
- ніколи не дорікати дитині тим, що мати (батько) жертвують собою заради неї;
- не нагадувати дитині про те, що вона живе без батька (матері); постійне нагадування про це може сформувати у неї почуття неповноцінності;
- організувати своє життя і життя дитини так, щоб сім’я жила повноцінно.
ОСОБЛИВОСТІ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ІЗ РОЗЛУЧЕНИХ СІМЕЙ
Проблема розлучення сім’ї внаслідок багатьох причин набула значного поширення. У цьому аспекті найбільшою втратою такої сім’ї вважається деструкція її виховної функції. Адже, крім особистої драми, розчарувань і невдач двох людей, тягар розлучення батьків лягає на душу і серце, а часто і матеріальну забезпеченість дітей, і тоді психологія і духовний світ, ціннісні орієнтації у ставленні до дітей формуються у несприятливих психолого-педагогічних умовах. У розлученій сім’ї спостерігається стан психічної тривоги і дестабілізації усіх її членів, порушується почуття психічної рівноваги, між дорослими часто виникають гострі конфронтації, які ускладнюють процес виховання дітей. Особливо ускладнюється цей процес у період вступу дітей у підлітковий вік, коли різко загострюється їх реакція на всі події, що відбуваються в сім’ї, у результаті цього підвищується ймовірність асоціальної протизаконної поведінки.
В умовах конфліктної сім’ї дитина набуває негативного досвіду спілкування. Вона бачить, відчуває ворожі, недружелюбні взаємовідносини між батьками і перестає вірити у можливість існування дружніх і ніжних стосунків між людьми.
Якщо сім’я стає полем боротьби інтересів і потреб подружжя, то все відбивається на дитині, так чи інакше завдаючи їй психологічних травм, які, без сумніву, відобразяться в її характері тоді, коли стане дорослою. У дитини може виникнути почуття відчуженості, але ще гірше того у неї може не з’явитися почуття любові до людей, не проявиться істинне почуття любові до своїх близьких.
Частим наслідком розлучення є зміна ставлення дитини до матері, якщо вона залишається з нею жити. Інколи в неї виникає почуття жалю і ніжності до неї, іноді вона звинувачує маму в тому, що батько їх залишив, тим більше, якщо в ньому вона бачила і цінувала такі якості, які мама або не хотіла, або не могла помітити, або дитина не зауважувала чи не знала тих сторін батькового характеру, в яких розчарувалася мама. Унаслідок чого вона починає критично ставитися до неї, нерідко проявляє грубість, у стосунках віддаляється від неї і практично втрачає для себе і матір. Відчуженість у стосунках виникає і тоді, коли мати, знервована своїм горем і новими додатковими турботами, не знаходить достатньо часу для спілкування з дитиною. Буває і так, що дитина в деяких випадках розглядається покинутою жінкою як тягар, який ускладнює її подальші життєві плани.
